Булгаков Марчук Богдана
Зарубіжна література в нашому житті 11-А
Константинов 11-А
Оскар Уайльд буктрейлер Собочеви
Роль літератури у житті 11-Б
Хайку (хоку)
Маціборко В’ячеслав, 6 –В клас
Я пишу вірші,
Де рима є чудова.
Я українець.
*****
Цінують красу –
Ритм, склади, лаконізм.
Це Японія.
*****
Цінують красу –
Рима, яскравість яка!
Це Україна.
*****
Японці чудні,
Вірші їх – це натяк, штрих.
Сабі, вабі, шибуй…
*****
Боюсь писати гарно,
Бо не повірять.
Туман, як дурман.
*****
Сердиться небо,
Плаче холодним дощем.
На душі дощить.
На жовту траву
Упали роси, як сльози.
Літо минуло.
Зелена трава,
Свіжість, життєвість, краса…
Хочеться жити!
*****
Бринить музика
В прохолоднім повітрі.
Весняний ранок.
*****
Знов цвіте полин,
Прибій колосся в полі.
Це просто життя.
Бучовський Саша
Не підведе, не зрадить.
Може бути друг.
*****
А Толя мій друг,
З ним легко, надійно.
Дружба існує.
*****
Чуже не беру
І не брешу ніколи.
Це хайку мої.
Зірвалась бомба серед міста –
Життя скінчилось.
Прощення немає.
*****
Моє чутливе серце
Наповнене теплом.
Прийшла весна.
В безкрайньому піднебессі
Пурхає легковажний метелик.
Коротка мить життя.
Я мріями біжу мерщій
Наввипередки з вітром.
Радісне дитинство.
Зосереджені люди у білому,
Стерильна чистота.
Боротьба за життя.
Діалог із Воландом
(за романом М. Булгакова "Майстер і Маргарита")
І знову, як в романі, я на Патріарших. «От було б кумедно, - подумав я, - якби до мене підсів незнайомець і почав говорити про Бога та розповідати про моє майбутнє!..»Аж раптом я побачив чоловіка, досить старого на вигляд, з очима різного кольору, високої постави та темної зовнішності, схожого на іноземця. Стало трохи моторошно: «Який збіг! Я тільки-но про такого думав…»
Незнайомець попросився сісти біля мене, і у нас зав’язалася цікава розмова.
- Вітаю вас! Вибачте, як вас звати?
- Вітаю. Це не важливо, але те, про що ви думаєте, дуже цікаво. Поговоримо?
- Гаразд. Я хотів би почати з того, що я атеїст і мені не подобається сама ідея створення світу однією особою. А ще я вважаю, що кожна людина може планувати свій день сама.
- Якось я вже говорив з одними людьми на цю тему, тому повторюсь: «Как же может управлять человек, если он не только лишен возможности составить какой-нибудь план хотя бы на смехотворно короткий срок, ну, лет, скажем, в тысячу, но не может ручаться за свой собственный завтрашний день?»
Мої підозри на рахунок того, що незнайомець – Воланд, ставали все більшими.
- Цікава думка, але так, може, і було колись, але не в двадцять першому столітті. Сьогодні у кожного є план на кожен день, може, навіть на тисячу років.
- Ви так думаєте?
- Звісно.
- І з чого така впевненість?
- Я довго спостерігав за людьми…
Незнайомець засміявся:
- Хіба у 17 років можна так говорити? От я так точно довго спостерігав за людьми.
- Може, ви історик?
Чоловік знову розсміявся.
- Я – историк, - подтвердил он и добавил ни к селу ни к городу: - Сегодня на Патриарших прудах будет интересная история!
Я іще більше запідозрив, що мій співрозмовник – Воланд, адже саме такі слова він говорив.
- Вибачте, я ще раз хочу запитати: яке ваше ім’я?
- Я не проти його назвати, але ще не час.
- Гаразд, тоді продовжимо розмову. Серед людей існує дві кардинально протилежні думки, які поширюються в сучасних засобах масової інформації. Одні свято вірять в Бога, інші категорично заперечують його існування.
- На це я тобі скажу ось що: «Я, откровенно говоря, не люблю последних новостей по радио. Сообщают о них всегда какие-то девушки, невнятно произносящие названия мест. Кроме того, каждая из них косноязычная, как будто таких специально подбирают».
- Я не часто радіо слухаю, мені це не дуже цікаво. Але інколи те, про що почуєш, спонукає до серйозних роздумів, як от про існування Бога. Я ж вам казав, що я атеїст.
- Я вважаю по-іншому.
- Це ваша думка, і я можу з нею не погоджуватись.
- Ну, був тут у мене один рицар. «Рыцарь этот когда-то неудачно пошутил, и его каламбур, который он сочинил, разговаривая о свете и тьме, был не совсем хорош. И рыцарю пришлось прошутить немного больше и дольше, чем он предполагал. Но сегодня такая ночь, когда сводятся счеты. Рыцарь свой счет оплатил и закрыл».
Я краєм ока побачив у нього в лівому кармані візитку і три перші літери: «Вол…». «Зрозуміло, він – точно Воланд!» Кілька секунд знадобилось, щоб опанувати себе.
- Тепер я зрозумів, хто ви!
- А я і не приховую. Будьмо знайомі: Воланд. «Аннушка не только купила, но и разлила масло…»
Мені дуже не хотілося стати свідком того, що буде далі. І я розплющив очі…
Онищук Сергій, 11-А
Я дивилася на хвилі…
… Я дивилась на хвилі. Вони, ніби змагаючись, налітали одна на одну, накривали могутнім потоком кришталево-чистої води своїх попередниць, які вже боляче вдарилися об гальку і тепер лише пінились на березі.
… Я дивилась на хвилі і думала: «Щось в тих хвилях є… Щось особливе… Якась неймовірна сила підвладні їм. Адже це одна із них одного зимового дня, змовившись із всесильною музикою, накрила мене з головою і подарувала незабутнє почуття… То була музична хвиля кохання, яка повністю охопила моє серце та думки…»
… Я дивилась на хвилі і згадувала, як самотньо було того дня… Навіть те, що вважається вічно прекрасним, вже було не таким прекрасним без нього. Музика… Не знаю, чи дякувати їй за наше знайомство, чи знесилено запитати: «Навіщо?» скільки приємних, незвичних відчуттів, скільки зацікавленості, захопленості, скільки відкриттів, скільки надій й водночас скільки принижень, розчарувань, болю… То була взаємна симпатія з прямими натяками, прихована за пафосними, розумними, інколи навіть образливими фразами… Миті зніяковіння, юнацької невпевненості…
Думки налітали одна за одною, як ті хвилі, що й далі продовжували змагатися між собою. «Хто з них переможе?» - запитала я у неба. І хоча йому з висоти все видно, небо промовчало. Було чутно лише шум тих могутніх хвиль…
… Я дивилась на хвилі, на краплі кришталево-чистої води і сльози стікали з моїх очей… Він далеко. Я не з ним, але й досі думаю про нього…
Хвилі безпощадно, ніби отримуючи від цього задоволення, нагадували, що когось далекого люблю. Я благала їх зупинитись, але марно…
Повіяло холодом – стало холодно й на душі…
Богдана Марчук
Книги – морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
І. Я. Франко
Є багато див на землі, створених природою і зроблених руками людини. І серед них найбільше диво з див – книга. Адже усе, що створено людським розумом, усе, до чого прагне наша душа, має своє відображення у книзі.Я впевнена, що культурні люди виростають саме в тих родинах, де панує культ книжки. Якщо ж його немає, то утворюється духовна порожнеча, яку заповнить щось інше, несуттєве.
Книги… Важко переоцінити їх значення для людства. Вони були і залишаються невичерпним джерелом знань. Адже крім естетичної насолоди, яку приносять книги, вони виконують ще одну важливу роль – формують особистість. Більше того, вони змивають бруд повсякденного життя, тих злих, необдуманих слів, що можуть поранити душу людини.
Тому не тільки наяву, а й вві сні, щоб мало вигляд пророкування, закликаю всіх читати. Не відаючи що, не знаючи де і яким способом – все одно читайте! Учіться читати на землі сліди живі і мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пост рибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безкінечних просторах неба – читайте! І тоді вогненні літери, випечені в вашім серці і в мозку, засяють яскравіше всіх вогнів небесних – читайте! Читайте, бо книга – це мудрість.
Усі віки й усі народи несуть золоті зерна у скарбницю мудрості людства. На зламі тисячоліть перед людьми постала нова, нікому раніше невідома, сила – комп’ютерна техніка. І якщо ви вже читаєте електронні книги – читайте. Але паперову книгу, - з її неповторним ароматом, таємничим шурхотом сторінок, книгу, яка здолала безмежні віддалі простору й часу, даючи людям дорогоцінні золотинки істини – цю книгу не здолає й найсучасніший комп’ютер!
Марчук Богдана, 11-А
Лист улюбленому письменнику
Дорогий Пауле!
Перебуваючи в неймовірному захопленні від Вашого твору «Алхімік», хочу написати слова вдячності.
Напевно, в житті кожної людини рано чи пізно настає такий момент, коли вона відкидає всі свої щоденні турботи й проблеми, відсторонюється від буденної суєти і замислюється над вічним питанням: «У чому сенс мого життя?» І певно по-справжньому щасливим є той, хто, не вагаючись, може відповісти на нього. Однак чи це можливо?
Насправді, питанням сенсу життя переймалися з давніх-давен. Філософи, митці, представники найрізноманітніших наук в усі часи вирішували його по-різному. Одні вважали,що життя – це постійна боротьба за власне існування й добробут. Інші стверджували, що людина живе на Землі для того, щоб творити, щоб робити людям добро.
Відверто кажучи, я погоджуюсь з усіма цими думками. Але особисто для мене сенс життя полягає у тому, щоб стати воістину Людиною!
Коли ж я прочитала Ваш твір, то зрозуміла, що не менш важливим для мене є виконати своє призначення в житті.
Мудро Вами сказано: «Кожна людина, поки вона молода, вірить у свою долю. У цю пору життя зрозуміле і все в ньому можливе. Людина не боїться мріяти і прагнути до того, що їй хотілося би робити. Але йде час, і таємна сила починає переконувати її, що здійснити ту долю неможливо. Ця сила здається недоброю, але насправді вона лише показує людині, як треба втілювати свої мрії та наміри в життя, готує до цього її дух і волю. На нашій планеті існує одна велика істина: незалежно від того, хто ти є і що тут робиш, ти досягнеш того, чого щиро бажаєш, бо твоє бажання зароджується в душі Всесвіту».
Ви навіть уявити не можете, скільки надії та підтримки у цих словах! Переконана, не втрачати віри та продовжувати йти вперед – це і є сенсом нашого життя!
Чекаю нових цікавих творів. Впевнена, невеличка порція філософських роздумів ніколи не буде зайвою у формуванні мого світосприйняття.
З найкращими побажаннями. Богдана Марчук.
Есе «Прочитавши новелу Ф. Кафки «Перевтілення»…
Міфологічно-фантастична новела Франца Кафки «Перевтілення» справила на мене надзвичайно глибоке враження. І це зрозуміло, бо письменник навіть своєю біографією зацікавлює читача. То чи варто сумніватися в надзвичайності його творів? Я впевнена, що у творах автор відобразив свій власний психологічний стан.Зі всіх прочитаних мною творів прозаїка найбільше я була вражена новелою «Перевтілення». Герой твору Грегор Замза одного ранку перетворився на комаху. Нічого собі початок! І що ж далі?
З цього часу його життя круто змінилося, бо він став усамітненим одинаком у тваринній подобі, що справляє відразливе враження та відштовхує своїм виглядом. Родина почала ставитись до Грегора насторожено, ні про яке почуття не тільки любові, але й співчуття не йшлося, не кажучи вже про відсутність спроби «вилікувати» свого годувальника. Життя Грегора перетворилося на існування…
Насправді «Перевтілення» - це яскрава метафора. Можливо, у творі йдеться про жалюгідне існування безпомічної людини, яка поступово стає тягарем для всіх оточуючих? Жорстокість, черствість, байдужість змушують страждати таку людину.
Мене надзвичайно вразило, що головний герой, не зважаючи на потворну тваринну зовнішність, в душі залишається людиною, а от його родина, хоч і у людській подобі, уособлює комашину душу. День у день у їхньому мілкому серці накопичується ненависть до Грегора, який вже тепер не може бути корисним для них. І позбутися непотрібного баласту – єдиний вихід, який бачила замзова родина. Так і у житті: те, що заважає нам просуватися уперед, ми залишаємо позаду.
Егоїстичність суспільства – от про що йдеться в новелі. Мабуть, і сам Кафка відчував себе непотрібною комахою на земному тілі. Людина, позбавлена або обмежена у спілкуванні, замикається в собі. І це призводить до неминучих змін…
Володимир Набоков говорив, що Кафка перетворив свого героя на комаху, у якої обов’язково мали бути крила. Але секретом залишається, чи повідомив Кафка Грегора про те, що ці крила є, і що є вікно, в яке можна вилетіти? Мабуть, що ні. Інакше не залишився б герой у пітьмі помирати. Можливо, й сам письменник не хотів стати окриленим і змінити власну долю…
Я полюбила новелу «Перевтілення». Суттєво, цікаво, по-новому – ось слова, що відображають моє сприйняття твору. Час, проведений за читанням і обговоренням його, я не вважаю для себе втраченим без користі.
Цибуля Діана, 11-А
Діалог із Михайлом Булгаковим
- Доброго дня, шановний Михайле Опанасовичу. Перш за все хотілося б сказати, що прочитання «Майстра і Маргарити» не залишило мене байдужою. Скільки правдивого і очевидного сказали Ви за допомогою влучних сатиричних образів! Так, ваш роман – сатира. Сатира весела, не злісна, кумедна. Але вона набагато глибша, аніж здається. На перший погляд, ви висміюєте окремих людей. Але ж ні! Це сатира на цілу епоху, на людей, що жили в 30-х роках ХХ століття, на владу і чинники, що зробили людей такими. Вони стали приземленими, їх не турбує нічого, окрім грошей та багатства. Правда, Воланд вважає, що люди завжди були такими, от тільки «квартирне питання» їх зіпсувало ще більше.Та, не зважаючи на негативні риси героїв, я не відчуваю до них жодних негативних почуттів. Навіть Воланд, кназь темряви, який традиційно повинен викликати страх, викликає усмішку та інтерес до того, як спритно він виводить на чисту воду осіб, подібних Берліозу, Лиходєєву, Босому. До всіх героїв я відчуваю симпатію, хоч усвідомлюю, що кожен з них не ідеал.
- Приємно чути, адже моїм завданням було не спотворене зображення дійсності, а її реалій, які я приховав за сатиричним зображенням героїв, їхньою поведінкою, характерами. Я не мав на меті зробити героїв поганими чи хорошими, головне, аби жоден із них не залишив вас, читачів, байдужими.
- У романі піднято чимало проблем: добра і зла, кохання, віри, свободи, істини, честі і справедливості. Та мені найбільше подобається, як розкрита проблема істинної свободи і несвободи. Здавалося б, Понтій Пілат – могутній римський прокуратор, що вершить долі людей, у його руках життя і смерть будь-кого з мешканців Іудеї, - вільна людина. Але свободи в нього немає! Він – раб кесаря, своєї посади, кар’єри. І хоча він дуже хоче врятувати Ієшуа, внутрішня несвобода не дає йому цього зробити. За своє боягузтво він платить двадцятьма тисячами лун.
В описі Москви 30-х років ми бачимо, що більшість персонажів – люди невільні, скуті путами постанов, норм, інструкцій. Всі вони живуть у побоюванні: «Раптом нас почує хто-небідь…» У Москві є лиш одне місце, де люди стають самими собою. І це не МАСОЛІТ, не «Вар’єте»… Це «божевільний» будинок…
Прикладом внутрішньої свободи є Майстер, який пише свій роман про Ієшуа та Понтія Пілата, не ставлячи себе і свої думки ні в які рамки. А лють критиків його роману – це лють тих, хто продав свою свободу, проти тих, хто її зберіг.
Але центральною проблемою роману є протистоянна добра і зла. Чи не так?
- Так, дійсно. Але я хотів показати боротьбу двох протилежностей не лише у лідстві, а й у кожному із героїв. Наприклад, Маргарита, яка спочатку укладає угоду із сатаною, потім великодушно просить звільнити Фріду тільки тому, що не могла вчинити інакше. Та й образ Воланда є суперечливим. Він не робить нічого злого, поганого, лише спокушає, карає винних, але й добрим його назвати не можна. Хто ж він? Відповідь на це питання я даю в епіграфі: «Так кто ж ты наконец? – Я – часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо».
- Наостанок, Михайле Опанасовичу, я хотіла б подякувати за цей чудовий твір. Він дає відповіді на чимало запитань, що турбують кожного з нас. Висловлю сподівання, що роман буде цікавим завжди, адже проблеми, порушені в ньому, актуальні у будь-який час. Дякую за розмову.
Михальчишена Вікторія
Сила і безсилля людини у межовій ситуації
(за повістю Е.Хемінгуея «Старий і море»)
Видатний американський письменник Ернест Хемінгуей у своєму творі висвітлив важливі і надзвичайноважкі питання із життя звичайної старої людини.
У повісті «Старий і море» з самого першого слова розповідається про долю бідногобідного чоловіка похилого віку, але з молодими, веселими, дзеркально-блакитними очима, які сповнені віри і надії. «…худ, изможден, затылок его прорезали глубокие морщины, а щеки были покрыты коричневыми пятнами неопасного кожного рака, который вызывают солнечные лучи, отраженные гладью тропического моря»,
Сантьяго жив один, без дружини і дітей, але його самотність розділяв маленький хлопчик Манолін, який відверто співчував, підтримував і справді любив старого.
Вже 84 дні старий рибалка не приносив додому ні рибини, але надія не згасала в його очах ні на хвильку. На 85-й день Сантьяго вийшов у море в черговий раз. Його човен був зовсім розбитий, а полотняне вітрило відносило його все далі від берега. Розкинувши вудки, він чекав на милість долі. Перша невелика рибина стала гарною приманкою для риболовлі.
Був уже полудень, та справи у старого були не найкращі. Вже через годину після того вудка почала ворушитися, але старий не квапився підсікати рибину. Він якось чемно і з тонкими нотками прохання в голосі говорив, що рибина обов’язково заковтне його приманку з гачком, який був добре схований всередині наживки й обов’язково проштрикне саме серце цієї рибини. Його старі, зморшкуваті руки чекали того відповідального і важкого моменту. І ось рибина гарно зачепилася за гачок і почала швидко погружатися вглиб моря. Сантьяго потягнув на себе вудку, але не зміг не тільки підтягти її до човна, а й навіть зупинити. Старий не міг відпустити рибину, не міг прийти до берега без здобичі знову, тому, гарно зафіксувавши волосінь, відчув, як риба потягла його разом з човном у далечінь моря.
Пройшла ніч, потім день, потім ще одна ніч, але старий рибалка не відпускав вудку і не заплющував очі ні на одну хвилинку. З кожною миттю рибина тягла його все далі в море, його скривавлені, порізані волосінню руки переставали слухатися, а всі до однієї кісточки відзивалися страшенним болем. Сантьяго перекладав волосінь з одного плеча на інше, щоб перепочити і мати змогу з’їсти хоча б шматочок сирої риби, щоб повернути сили…
Саме у цій ситуації, яка постає перед нами як остання крапля сили і терпіння, головний герой не втрачає надії перемогти свою здобич. Його фізична сила дивує і підкорює читача, але духовна (моральна) сила залишає глибокий слід у душі і дає привід для важливих думок. Сантьяго вірить у себе і сподівається, що прийде час, коли він вийде на берег з великою рибиною.
Момент, коли на човен, а точніше, на рибину нападають акули, уособлює в собі і силу духу людини, і її безпорадність та безсилля. Старий рибалка вступає в поєдинок із жахливими хижаками, знаючи, чим закінчиться цей поєдинок. Але ні! Він не опускає руки: зібравши усі свої сили, старий відбивається від акул, намагаючись зберегти від рибини хоча б щось. Та ми розуміємо безпорадність та безсилля старої людини в неймовірно складній і страшній ситуації…
На мою думку, цей твір уособлює всі найкращі, найблагородніші, найсильніші риси людини, які проявляються в моменти найважчих випробувань долі. А слова головного героя: «Людину можна знищити, але перемогти її неможливо» - це ті слова, які б сказала і я.
Мартиновська Анастасія, 11-А
Що в житті людини найцінніше?
(за повстю Ч. Діккенса «Різдвяна пісня у прозі»)
Я навчаюся у шостому класі, і проживши 12 років, я зрозуміла, що не все у житті зводиться до грошей. Для більшості молодих людей головною метою у житті є здебільшого матеріальні цінності. Згодом, коли людина дорослішає й має добре забезпечене майбутнє, їй не вистачає уваги, здавалося б, зовсім простого запитання: «Як пройшов день?» та інших проявів турботи. То чи можна сказати, що ця людина щаслива? Звісно ж , ні!
Я думаю, що щастя – це коли тебе люблять, коли ти комусь потрібен і, в кінці кінців, коли тебе хтось чекає, переживає за тебе. Щастя – це коли є щось таке, що тримає тебе на цьому світі і з думкою про це ти живеш. Ти долаєш будь-які першкоди, ти мусиш жити, бо є така людина, для якої ти – сенс життя, - і від цього стаєш сильнішим. Оце життя!
А люди, які дбають тільки про матеріальне, стають схожими на Скруджа з «Різдвяної пісні у прозі» Ч. Діккенса.
Невже є такі люди, які б хотіли зазнати участі цього чоловіка? Звичайно, він кардинально змінився, але скільки болю він приніс людям, скільки страждань і поневірянь, а найголовніше, скільки років свого життя він змарнував і був покараний самотністю! Невже людям варто прожити своє життя саме так? Якщо так, то вони помруть, так і не пізнавши всю силу щастя, всю його могутність. І в той самий час скільки всього важливого вони можуть бути позбавлені.
Ви знаєте, може бути бідна сім’я, але зате вона так споріднена, як одне ціле, і навряд чи якесь лихо може знищити цю єдність. Шкода тільки, що люди саме так і проживають відведені їм роки життя, а під кінець розуміють, чого були позбавлені.
Хоча, ви знаєте, щастя – поняття багатозначне, і для кожної людини воно різне. Ось, наприклад, коли вчитель заходить до класу і бачить безліч люблячих оченят, що чекають від нього чогось особливого, - думаю, вчитель тільки від думки про це стає щасливим.
Це тільки моя думка, але я впевнена, що більшість зі мною погодяться. Адже ви самі бачите, що краще, коли тебе люблять, поважають, чекають від тебе чогось хорошого, а не коли тебе обходять стороною і вважають скупим скнарою.
Я вам свою думку не нав’язую, а тільки прошу задуматись, щоб життя не було прожите марно і щастя було справжнім!
Колібабчук Юлія, 6-Б
Що в житті людини найцінніше?
Ось який твір на цю тему написав Вячеслав Маціборко, учень 7 – В класуВітер війни…
В житті щось не так: смертей забагато,
А пояснень замало. Чому – я не знаю.
Минуло три роки, як в розшуку тато…
Я люблю його дуже і дуже чекаю!
Я завжди так думав і вчив немало,
Що найдорожче у світі – життя.
Як безцінне життя знеціненим стало?!
Змінились думки? Чи серця биття?
Мені важко себе зрозуміти
І важко вже бути таким, яким був.
Може, я не один, може, так усі діти
Відчули, як вітер у спину подув.
Вітре бентежний, ти ж не маля,
Зупинись, озирнися, змінися!
Вітре війни, чуєш, стогне земля?
Стань вітром миру, не злися!
Рідний безмежно та гарний наш край!
Тут люди привітні, їх душі пісенні.
Долями, вітре, не грай, не грай,
Гуляй на роздоллі, де трави зелені.
Може, пишу я не так, як будь-хто,
Та просто не можу аби щось писати:
Мої думки – про мир, про життя на АТО,
І як гинуть за край наш солдати…
Історія казкового лісу
Марія Кандибальська
У чарівному зеленому лісі жили різні містичні персонажі: Баба Яга, Чахлик Невмирущий, Кікімора, Водяний, Змій Горинич, Лісовичок, Русалка, Вчений Кіт та багато інших. Жили вони мирно, працювали, займались кожен своєю справою. Кощій керував дитячим розважальним центром, Русалка разом із Кікіморою шили модний одяг і продавали в своєму бутіку «Модниця», Лісовичок був ботаніком, досліджував рослинний світ казкового лісу. Змій Горинич був кондитером, Баба Яга – лікарем, а Водяний працював управляючим аквацентру «Буль-буль».Так вони жили – не тужили, дружили, ходили один до одного в гості. У лісі панували мир та злагода, але…
Одного дня різні мешканці лісу почали помічати, що в них зникають речі. Це здалося усім дуже дивним, і вони зібрались на лісову раду, де головною була мудра Сова. Вона запропонувала всім звернутись за допомогою до відомого детектива Кота Холмса, адже він розв’язував такі заплутані історії, які нікому не вдавалось розплутати. І всією юрбою мешканці лісу пішли до зеленого дуба, де жив вчений Кіт. Він їх привітно зустрів:
- Добрий день, любі друзі! Чим можу вам допомогти? Розказати казку, новомодний танець затанцювати, пісню заспівати, шарж намалювати, анекдот розказати, пораду дати чи вам потрібна послуга детектива?
А звірі в один голос:
- У нас сталася біда. Ти, як детектив, маєш в цьому розібратися. У нас зникають наші речі.
- Добре, я спробую знайти зловмисника.
Кіт Холмс зацікавився цією справою і наступного ж дня пішов збирати інформацію і думки жителів лісу щодо цього злочину. Він дізнався, що у Баби Яги вкрали еліксир дружби, у модниць Кікімори і Русалки зникла новинка колекції туфлі Джимі-Чу і русалячий Лабутено-хвіст, у Змія Горинича викрали форму для випікання. Водяний вважав, що всі ці речі викрали інопланетяни, а Лісовик думав, що винні у всьому квіти-хижаки.
Вислухавши всі думки, Кіт пішов шукати уліки. Він обходив увесь ліс і, коли надії знайти речові докази майже не було, побачив на землі візитівку Аквацентру Водяного і маленькі сліди. Холмс пішов по них і побачив скляночку з еліксиром дружби, ту саму, що зникла у Баби Яги. Кіт покликав усіх потерпілих і вони всі разом пішли по слідах, які привели детектива і всіх лісових мешканців до гори, в якій був вхід до печери. Горинич за допомогою свого вогняного дихання запалив смолоскипи, які зробили із шишок Лісовика. Освітивши шлях, вони невдозі побачили всі награбовані речі і маленьке Чортиня, яке сиділо і тихенько плакало, примовляючи:
- Чому мене ніхто не любить? Чому зі мною ніхто не дружить? Я ж так хотів привернути їхню увагу. Я брав їхню річ, а взамін залишав вуглинку, я хотів з ними дружити. Нікому я не потрібен… ніхто зі мною не дружить… Піду я у садочок, наїмся черв’ячків…
Друзі почули слова Чортика і зрозуміли, що він не хотів нічого поганого. Їм стало його шкода. А Кікімора промовила:
- Чортику, а чому ти не підійшов і просто не запропонував дружити?
Чортик трохи злякався і сказав тремтячим голоском:
- Я думав, зі мною ніхто не захоче спілкуватись, адже всі вважають мене злим, але це не так. Вибачте мені. Я не хотів причинити вам зла.
- Не хвилюйся, ми не тримаємо на тебе зла. Хочеш – можеш жити з нами. Давай дружити?
Чортик витер сльози і посміхаючись сказав:
- Так, так! Давайте дружити!
Так Чортик знайшов собі друзів. Переїхав до лісу, пішов до школи і зрозумів, наскільки прекрасна дружба.
Немає коментарів:
Дописати коментар